emblem
Меню Закрити

Написати священику

(Тут ви можете запитати про свята, пости, сповідь, покликання, сімейні стосунки, Церкву та багато іншого)

Євангеліє від Луки

Лк 5,12-16

Євангелисти неодноразово підкреслюють ту деталь, що Ісус відходить на самоту після вчиненого чуда; або ж каже іншим не розповідати про те, що він для них робив. Ісус немовби уникає слави і розголосу про його чудодійну силу. Тим самим наче хоче сказати своїм сучасникам і нам, що не в цьому суть його служіння. Так, він оздоровляє, допомагає і т. д. Але головна його ціль – хрест, на якому дарує спасіння, дарує нове життя, інше життя.

Для нас важливо розуміти і пам’ятати: так, це добре прагнути Божої допомоги в наших життєвих труднощах і клопотах; так, Господь радо допомагає нам, якщо це нам дійсно потрібно; але суть християнської віри не в тому, щоби випрошувати в Бога успішного життя, а в тому, щоб прийняти у вірі те нове життя, яке в Ісусі через його хрест маємо, і жити цим новим життям. Брати щоденно на себе свій хрест і йти за Христом назустріч нашому воскресінню і вічному життю.

Ісус відходив на самоту і молився. Для нього надзвичайно важливим було спілкування з Отцем. Св. Альфонс Лігуорі говорив, що хто молиться, той буде спасенний, а хто не молиться – той втрачений. Спілкування з нашим Отцем є серцем нового життя, яке Христос нам дарує.

о. Назар Саврас, редемпторист


Лк 5,33-39

Ми зазвичай дуже легко звикаємо до стабільності, до спокійного життя. І це часто стається з духовним життям – зупиняємося на тому етапі, коли нам комфортно, коли нас влаштовує те, ким ми є; що ми знаємо про Бога; коли наші відносини з ним і ближніми визначені певними стабільними правилами. Однак справжнє християнське, духовне життя є динамічним – постійно розвивається, вдосконалюється. В міру того, наскільки ми пізнаємо Бога, настільки змінюється наш світогляд і змінюємося ми самі.

В центрі духовного життя є спілкування з Богом. І наскільки глибоко ми пізнаємо його, наскільки дозволяємо Божому Слову торкатися нашого серця і перемінювати нас, настільки ми зростаємо духовно. Настільки ми стаємо завжди новими людьми.

Роздумуючи над сьогоднішнім Євангелієм, погляньмо на наш життєвий шлях: запитаймо себе, чи змінюємося ми хоч трохи; як ми змінилися за прожитий тиждень, місяць, рік; наскільки ми зросли з того часу, коли повірили в Бога і йому. Це буде показником того, наскільки ми по-справжньому живемо Божим Словом. А також: що я сьогодні можу зробити, щоб ближче пізнавати Бога і змінюватися.

о. Назар Саврас, редемпторист


Лк 6,1-10

Катехизм християнської віри навчає нас, що Бог створив людину на свій образ і подобу. А апостол Іван, змальовуючи образ Бога, пише: „Бог є любов”. Господь, створивши людину на свій образ і подобу, таким чином поділився з нею своєю любов’ю, вчинив її видимим знаком Божої любові у світі. Тому християни мають бути відображенням божественної слави – жертовної любові Бога.

У сьогоднішньому посланні апостола Павла чуємо важливі слова: „Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим лицем віддзеркалюємо Господню славу і переображуємось у його образ”, які відкривають нам основну думку Євангелія.

Ісус Христос, оздоровивши в синагозі чоловіка з сухою рукою, об’явив нам живий образ Бога у видимий спосіб, істотою якого є любов, котра нічим не обмежена, показав мету свого приходу – відновити Божий образ і подобу в людині і світу, тобто наповнити їх своєю любов’ю.

Хвороба вважалася в Ізраїлі Божою карою за гріхи, а хворого сприймали як особу, від якої Бог відвернувся, відкинув від себе, позбавлену Божого образу. Ісус, оздоровивши суху руку в чоловіка, відновив йому Божий образ в людських очах.

Світ завжди, а особливо тепер, потребує цього сяяння Божого образу у світі – милосердної і жертовної любові. Для цього Бог потребує своїх свідків. Якщо ми не сяємо, не вказуємо нашим життям на Господа, не об’являємо світові його любов, то ми вказуємо на щось інше, на світ, яким керує гордість і самолюбство.

Ми приносимо з собою до храму тілесні і душевні недуги. Тут Ісус чекає нас із запрошенням: „Простягни твою руку”, тобто довірся мені, поклади надію на мене. Ми також просимо, простягаємо молитвою до Бога руку по допомогу, чи відповідально ставимося до отриманих Божих дарів, може використовуємо їх самолюбно, на свою користь, а не славу Божу?

Сьогодні з уст людей часто линуть думки і запитання, що світ дуже злий, чому в світі так багато зла. Все це є проявом і наслідком образу, стану людської душі. Якщо особа віддає перевагу матеріальним цінностям, добру і красі тіла, за якими стоїть самолюбство, такий образ надає світу довкола себе – гордого і користолюбного. Якою правдою і цінностями людина наповнює свій розум і серце, такі плоди отримує від життя – любові, або жорстокого самолюбства.

о. Михайло Чижович, редемпторист


Лк 9,7-11

Цей уривок ставить перед читачем дві категорії людей: перша представлена постаттю Ірода, друга – тими, які йдуть за Христом. Обидві групи людей цікавляться Ісусом, хочуть бачити його. Однак, тільки представникам другої категорії вдається не тільки бачити його і бути з ним, а й оздоровитися тим, хто цього потребує. Відмінність цих категорій людей в їхній мотивації: Ірод хоче бачити Ісуса не для того, щоб чути (серцем) слово Господа і жити ним, але щоб задовольнити свою цікавість. Він шукає не віри і спасіння, але себе. Навідміну від людей з другої категорії, які здатні не тільки хотіти, але й наважуються шукати його, йти слідом за ним, слухати/слухатися його. Вони насправді шукають Цілителя їхнього життя, Спасителя. І знаходять.

В кожному з нас є бажання пізнавати, осягати щось більше за себе, пізнавати ту силу, яка стоїть за тим, що нас оточує і що ми переживаємо. Прагнення Бога є в серці кожної людини. І воно рано чи пізно дає про себе знати. Важливий крок для кожного – перейти від простої людської цікавості до справжнього бажання почути Того, кого шукає наше серце, хто створив нас і хто запрошує увійти в спілкування з ним.

Бути християнином – це не просто бути людиною, яка цікавиться тим, що робиться в Церкві, але слухати/слухатися Того, хто є Головою Церкви – Христа, який здатний зцілити нашу особу. Бути християнином – це наважитися піти за Ісусом туди, де він перебуває, де чекає нас, щоб відкрити нам своє серце. Бути християнином – це щоденно перебувати поруч з Вчителем справжнього життя, з Лікарем наших сердець, наших сімей, суспільства, світу. Бути християнином – це бути поруч: з Богом, з іншими людьми, які також шукають його слова і пережиття присутності Бога. Бути християнином – вчитися в Христа бути схожими на нашого Отця.

о. Назар Саврас, редемпторист


Лк 9,23-27

Хто б соромився мене та моєї науки, того й Син Чоловічий буде соромитися (Лк 9,26)

Читаючи ці слова Христа, виникає запитання: як можна соромитися, зректися Ісуса Христа? Перша відповідь, яка приходить на думку, звучить так: це сказати, що я не вірую в нього, не знаю його. В дійсності ж буває навпаки: ті, що вважають себе віруючими, першими відрікаються Ісуса своїми вчинками. В релігійній газеті "Жива вода" надруковано статтю „До ворожок звертаються здебільшого віруючі люди”. Ось слова Христа про тих, котрі відрікаються від нього своїми вчинками: „Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім'ям пророкували? Хіба не твоїм ім'ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім'ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!” (Мт 7,22-23).

Які прояви зречення Христа бувають серед християн:

  • Щоб відректися від Ісуса, відійти від нього, не потрібно багато. Кожен тяжкий гріх, прояв гордості і самолюбства, це вже відречення від Ісуса. Хто тяжко грішить, той відходить від Христа і стає по стороні противника Бога і ворога свого спасіння – диявола.
  • Віра у різні забобони: не вітатися через поріг, не можна рухати землю на могилі до 9-и днів після смерті, вагітним жінкам не можна сповідатися і т. д.
  • Ходіння до ворожок: скидання вроків, викачування яйця, зливання воску, звернення до екстрасенсів і інше.
  • Першість добра тіла над добром душі. Коли людина іде за голосом сучасної розпусної моди і культури, намагаючись зовнішньою красою удосконалити Божий образ в собі і почуття власної гідності. „Перелюбники! Хіба не знаєте, що дружба світу цього – то ворожнеча проти Бога? Хто, отже, хоче бути приятелем світу, той стає ворогом Божим” (Як 4,4).

Кажучи коротко, хто не приймає Божої правди і йде за голосом світу (людських суджень, реклами), той відрікається Христа, бо в центрі свого життя ставить вигоду і приємності тіла.

Про це пише апостол Павло: „Заявляють, що знають Бога, а ділами своїми відрікаються, мерзенні й непокірні та до всякого доброго діла непридатні” (Тит 1,16).

о. Михайло Чижович, редемпторист


Лк 9,44-50

«Хто найменший поміж усіма вами, той – великий».

Ісус Христос прийшов на землю вправити упадок Адама і Єви, знищити своєю смертю і воскресінням перешкоду між Богом і людиною – гріх гордості. І спас він нас передусім своєю жертовною любов’ю. Ісус дав нам приклад покірної любові, яка чинить нас великими в очах Божих, Божими дітьми. Потвердженням цього є слова апостола Павла: „Подобою явившись як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж - хресної. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я” (Флп 2,7-9). „Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними” (1 Йо 3,1), – запевняє апостол Іван.

Правду про те, що саме покірна любов виховує в нас почуття власної гідності, звістила нам Богородиця: „Могутніх скинув з престолів, підняв угору смиренних; наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками”. А апостол Яків повторив це так: „І більшу дає благодать, через що й сказано: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать” (Як 4,6).

Коли Господь закликає бути найменшим, то вказує, що, попри свою цінність в його очах, ми мусимо одночасно усвідомити і свою малість. Це не означає, що маємо поливати себе брудом, применшувати себе, – мусимо усвідомлювати, що наша велич залежить від того, наскільки Бог діє в нас. „Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений” (Мт 23,12).

Усвідомити власну меншість – це дати простір Божій любові діяти в нас, як казав Йоан Предтеча: «Мені треба маліти, а Йому – рости».

о. Михайло Чижович, редемпторист


Лк 9,49-56

Різними науками Ісус навчав апостолів про Царство Боже і одночасно виховував їх. Він давав їм знання і розуміння своєї науки, духа любові і мудрості, щоб вони розуміли і пам’ятали, що є лише знаряддями в руках Божих, не приписували собі монополію на правду і спасіння людей. Їхнє завдання – сповняти Божу волю. Бо Бог спасає людей не тільки через них, але особисто, різними способами.

Як часто ми, християни, неприязно, з нетерпінням, а іноді навіть вороже сприймаємо ближніх з іншою думкою, з іншими поглядами на життя, або навіть на ту саму річ. Любимо приписувати собі монополію на правду. Правдою володіє тільки Бог. Такою поведінкою будуємо дружбу іншими методами – психологічного насилля, накидаючи їм свої людські, амбіційні умови: товаришуватимемо з тобою, коли будеш дотримуватися наших звичок, моди, способу спілкування і т. д. Цим відкидаємо їх від себе: рідко вітаємося з ними, спілкуємося лише з конечності. Який тоді дух керує нами? Напевно, не дух Христа, а дух світу – гордості і самолюбства. Бо дух Христа – це любов покірна і лагідна, без заздрості.

Людина за своєю природою дуже нетерпляча. Вже і відразу хоче позбутись своїх недоліків, швидко вирішити проблеми у житті, налагодити свої стосунки з іншими. Але на все потрібен час і дія Божої благодаті. Іноді ми мучимо себе, шукаємо різних способів допомогти ближнім, навернути їх, визволити з поганих звичок.

Коли наші старання малоефективні, треба застосувати простий спосіб: все терпеливо переживати і постійно молитися. Це має бути проявом нашої повної надії на Бога. Деколи Бог хоче, щоб ми довірилися йому і дозволили діяти його ласці. Якщо довіряємося Богові, Господь успішно вирішить наші проблеми. Бог завжди дасть те, що нам потрібне, якщо ми віримо, довіряємо йому і всю надію покладаємо на його всемогутню любов.

о. Михайло Чижович, редемпторист


Лк 10,1-15

Велике покликання кожного християнина – бути знаком Божої присутності між нами. І жодної абстракції: все пізнається навіть в найменших речах. Правду кажуть, що в серці кожної людини є прагнення Бога, а також відчуття святого, божественного. Наприклад, нам легше молитися чи робити щось добре, коли в серці є спокій, мир – тому що відчуваємо, що в цьому є щось Боже. Натомість коли ми сповнені тривоги, докорів сумління, нам здається, що Бог від нас на відстані.

Ісус посилає також кожного з нас перед собою. Це означає, що ми покликані сіяти мир, полегшення, радість, надію, підтримку і т. д. там, де перебуваємо. Тоді людям навколо нас, які відчуватимуть їх, десь глибоко в серці розумітимуть, що Бог є між нами, що добро не пропало, що надія на краще майбутнє є. Відчуватимуть, що Царство Боже близько, що воно між нами. І це змінюватиме нас, наші сім’ї, наше суспільство, наш світ.

«Жнива великі, а робітників мало». Кожен з нас є запрошений Богом стати робітником на його жнивах – збирати плоди Божого Слова і Духа і бути співтворцями Божого Царства тут і тепер. Простими, щоденними вчинками, своєю поведінкою, яка породжуватиме мир, спокій, радість, надію.

о. Назар Саврас, редемпторист


Лк 10,38-42; 11,27-28

Сьогоднішній Євангельський уривок говорить нам про вибір, який Марія і Марта зробили кожна по-своєму; про вибір кращої частки, до якого запрошує кожного з нас Ісус.

Ми кожного дня чимало разів робимо той чи інший вибір. І, правду кажучи, завжди, за нормальних умов, вибираємо те, що для нас краще, як ми вважаємо. От тільки далеко не завжди кращим для нас є так, як ми думаємо. Тому принаймні дві речі нам варто пам’ятати в світлі цього уривку:

  • Ми потребуємо мудрості, щоби розуміти, що для нас є корисним, що для нас є «кращою часткою». Цієї мудрості щоденно варто просити в Бога. Соломон в Старому Завіті просив її в Бога, щоб бути добрим царем, і отримав її. Апостол Яків у своєму посланні пише: «Коли ж комусь із вас мудрости бракує, нехай просить у Бога, який дає всім щедро й за це не докоряє, і вона йому дасться» (Як 1,5).
  • Не завжди нашої людської мудрості достатньо, щоб зробити правильний вибір. Тому Євангеліє сьогодні закінчується словами Христа «Щасливі ті, що слухають слово Боже і зберігають його» (Лк 11,28). В Божому Слові (не тільки читаючи його, а й живучи ним) ми знаходимо Божу мудрість, яка є непомильною, і отримуємо силу втілювати її в своєму житті. Живучи Божим Словом щодня, ми є здатними обирати ту «кращу частку», яка від нас ніколи не відніметься.

о. Назар Саврас, редемпторист