Якою ж несподівано дотепною буває історія! Ще на початку минулого сторіччя потужна бельгійська провінція Чину Найсвятішого Ізбавителя (ордену редемптористів) з ініціятиви митрополита Андрея Шептицького заопікувалася над українськими греко-католиками – спершу в Канаді, а потім і в Галичині. Спонукала їх до цього низька релігійна свідомість наших селян, брак міцного духовного підґрунтя під традиціоналістичною церковністю. Та ось минула сотня років – і вже українські редемптористи оселяються в Брюсселі, що став нині неформальною столицею Європейського Союзу. Тепер уже вони несуть живе свідчення віри країні, котра переживає духовну кризу й катастрофічне скорочення покликань.

Невеличкий монастир поблизу базиліки Святого Серця (Сакре-Кер) в брюсельському Ґансгорені став не лише осередком опіки над численними українцями - дипломатами, заробітчанами, студентами, - що опинилися в Бельгії. Силою обставин він покликаний ще й репрезентувати на перетині міжнародних контактів нашу помісну церковну традицію, організовувати навчання дітей з українських родин, дбати про збереження ними відчуття своєї ідентичности, виступати учасником або й рушієм низки суспільно-культурних ініціятив на кшталт вшанування жертв Голодомору. Монахи-редемптористи в Брюсселі неминуче перетворюються на дипломатів, мимоволі занурених в атмосферу невблаганних змагань між незліченними амбасадами при Королівстві Бельгія, Європейському Союзі, НАТО, де посол доброї волі в монашому габіті може часом досягти більше, ніж офіційний представник України.

Отець Руслан Піх із брюссельського монастиря редемптористів, настоятель греко-католицької парафії Антверпена, уже кілька років перебуває в цьому середовищі. А ще він використовує своє перебування в материнській для українських редемптористів провінції для дослідження її архівів, вивчення і висвітлення витоків чернечого чину, який за минуле сторіччя здобув неабияку вагу в церковному житті України. Наслідком дослідницької праці отця Руслана стали вже кілька цікавих історико-церковних публікацій. Аж ось тепер він оприлюднив розширену версію збірника доповідей наукової конференції, присвяченої драматичній долі одного з зачинателів української провінції ЧНІ – о. Франца Ксаверія Бонна (1882-1941). Фламандця, що став активним учасником боротьби за незалежність України в роки визвольних змагань і був уже в наші дні посмертно удостоєний ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.

За назву книги упорядник обрав слова, якими визначив служіння о. Бонна один із його знайомих: «Ревніший українець за родовитих українців». І хоча ці слова пролунали свого часу як похвала, в контексті книги вони набувають глибшого й набагато трагічнішого сенсу. Обравши собі за місію захист поневоленого народу на дипломатичному полі, фламандський редемпторист зазнав до болю знайомої долі українського громадського діяча, в якій переплелися невпинне змагання з інертністю оточення, з чварами й недалекоглядністю суспільних еліт, хронічним безгрошів’ям, невдячністю, підозрами й обмовами.

Крім кількох статей о. Руслана Піха, до збірника ввійшли спогади родича героя книги - Арнольда Бонна, праці о. Єроніма Гріма, Володимира Мороза, о. Атанасія Маквея, Ліліяни Гентош, о. Тараса Бублика, Олександра Шейка. До них додається переклад меморіялу, підготованого 1920 р. о. Бонном для папи Бенедикта XV з метою залучення Апостольського престолу до захисту українців від насильства окупантів. Добре продумана композиція книги хронологічно послідовно розгортає перед нами історію життя о. Бонна, починаючи від його дитинства, родинного оточення, шляху монашої формації, зацікавлення перспективою служіння в східному обряді й переїзду в Галичину.

Драматичні зміни в житті о. Бонна настають невдовзі по його приїзді в Галичину. Він опиняється на терені протистоянь Російської імперії та Австро-Угорщини. Як католик, він сприймається за ворога росіянами, але як громадянин союзної Бельгії мусить ними толеруватися. Австрійці з підозрою ставляться до нього як до вихідця з ворожої країни. Довкола ж руйнуються села, гинуть мирні жителі, убожіє і без того небагате місцеве населення. І тут, очевидно, настає вибір, - по-справжньому християнський вибір! – яким фламандець позиціонує себе поміж кривдженими й знедоленими. Поміж українцями, долю яких він сприйняв за свою. Це коштувало йому згодом належности до монашої спільноти і привело на американський континент – до тих самих українців, що їм о. Бонн заприсягся служити. Але ж  і гірко все скінчилося для отця…

Книга про о. Бонна дуже несподівана. В ній немає звичайної для подібних видань апологетизації героя, замовчування вразливих моментів із його біографії. Про саме монаше служіння говориться небагато – та й, зрештою, в житті о. Бонна перебування в упорядкованій редемптористській спільноті було короткочасним епізодом. Натомість багато розповідається про співпрацю з урядами УНР і ЗУНР, дипломатичну місію при Апостольському престолі. Сучасний досвід служіння брюсельських редемптористів відчутно допомагає упорядникові зрозуміти й оцінити місію свого далекого попередника. Увагу до цієї місії стимулює й сформований радянською пропагандою образ «агента Ватикану» - мені самому в дитинстві довелося читати цитовані в книзі фрази про «легата папи Бенедикта п’ятнадцятого» з роману Юрія Смолича «Мир хатам, війна палацам» (1957).

Але найбільш несподіваною здається остання стаття збірника, яку о. Руслан назвав фразою з некрологу: «Його життя у Злучених Державах не увінчалося щастям». З суворою жорстокістю вона описує поневіряння о. Бонна в українських парафіях США. Відштовхуваний підозріливими громадами, обділений розумінням церковної влади, о. Бонн духовно занепадає й поступово гине. Як тут не пригадати євангельського: «Прийшло до своїх, - а свої його не прийняли» (Іван 1:11)... 

Книга, упорядкована о. Русланом Піхом, «Франц Ксаверій Бонн. Ревніший українець за родовитих українців (Львів: КнигоВир, 2020), вже п’ята в серії «Місіонери великого відкуплення». Вона продовжує розповідь про видатних редемптористів минулого, але вносить у цю розповідь цілком нові акценти. Дуже цінні акценти. Адже спрощуючи, схематизуючи минуле, ми збіднюємо власний досвід і наражаємо себе на небезпеку повторення фатальних помилок, що допровадили до краху чудові задуми попередників. Сувора ж правда книги про о. Бонна впритул ставить нас перед споконвічною проблемою: невже для того, аби бути визнаним за «ревного українця», треба пережити все те, що допровадило його до життєвої кризи? І що є більшим монашим подвигом: беззастережна покора закріпленим конституціями нормам чи самозречене простування на поклик людської біди?

Архиєпископ Ігор Ісіченко