emblem
Меню Закрити

Написати священику

(Тут ви можете запитати про свята, пости, сповідь, покликання, сімейні стосунки, Церкву та багато іншого)

Свідчення про покликання нашого отця Тараса!

Для багатьох людей Канада — це золота мрія. Висока якість життя, свобода і соціальна захищеність. І проміняти це все на… монастир. Саме такою є історія монаха-редемпториста, о. Тараса Кшика – діаспорянина, який вже роками живе в українському монастирі.

-Отче, як виглядало Ваше життя до монастиря? 

-До монастиря у мене було досить звичайне життя у тому суспільстві. Я родом зі Львова, з чотирьохрічного віку виростав у Канаді. Вдома ми розмовляли лише українською, щонеділі ходили в українську церкву. У суботу я відвідував українську школу, ходив до Пласту. Хоча я жив там, але постійно був оточений українцями. Після школи, я навчався на політолога та історика водночас. Коли я закінчив перший рік навчання, то взяв академку на рік. Під час того часу я працював, а вже згодом почалася моя дорога покликання.

-Отче, знаємо з американських фільмів про певну таку “розбещеність” людей, які живуть на американському континенті… Як Ви у такому суспільстві розпізнали своє покликання і що сталося, що Ви вирішили піти у монастир?

-Перш за все, хочу сказати, що те, що показують у фільмах є перебільшеним. Це все придумане. Але, згадуючи дитинство, шкільний вік, можу сказати, що у житті десь так все і відбувається і інколи життя набагато цікавіше за кінострічки. Щодо віри, то вона завжди була дуже важливою у нашій родині. Щонеділі ми були у церкві, у дитинстві я прислуговував. На рік раніше почав прислуговувати, бо батьком мого найближчого друга із школи був священником, парохом. Я дуже вдячний за своє середовище, бо до 8 класу я був в українській школі, з 9 до 12 був у – католицькій. І хоча я, можливо, не був завжди достатньо глибоким у своїй вірі, вона завжди була присутня. Згадую момент, коли я дуже посварився зі своїми батьками і я відмовлявся ходити з ними до церкви. І часто коли підлітки повстають проти батьків і все відкидають, то я теж десь так робив і ходив пішки до іншої церкви. Також української, греко-католицької, але була у 45-ти хвилинах ходьби. Озираючись назад, я радію, що у той момент не відходив від церкви, все одно.

-Отче, а як Ви потрапили до монастиря в Україні?

-Це вже цікава історія, бо коли я вчився до монастиря в університеті, то мені все добре йшло, навчання здавав. Але відчував, що не було у мене поклику до цього, ревності бракувало. Це було щось не те, чого я хотів. І тоді я взяв рік академки, щоб працювати. Навмисно я шукав собі такі тяжкі фізичні праці. Бо думав, що якщо попрацюю руками і відчую, що це “не моє”,  то у  мене згодом буде більша ревність до навчання. Вже згодом, я вирішив піти в український монастир. Але я не збирався вступати у монастир, але це буде трохи по-американському звучати, хотів там пожити і знайти себе. І я так і думав, що у розважанні та кляузурі я знайду себе. Я бачив тільки один монастир на той момент, поза Торонто, там жили дуже за закритим типом. Але я вірив, що якщо поживу у монастирі, то Бог мені відкриє план, щодо мого життя. Тож, поговорив з мамою, яка була найбільш побожна у нашій сім’ї. Вона знала одного священника в Україні, який колись навчався у Америці у семінарії. Мама запитала мене у який я планую монастир. І.. тоді я вперше дізнався, що існують різні монастирі. Я відповів мамі: “Я не знаю, але якщо Бог хоче, Він мені скаже куди”. Вона тоді попросила, щоб той священник знайшов мені монастир. До редемптористів я потрапив повністю випадково, бо він планував спочатку мене записати до студитів, потім там були певні речі, які він побачив, що мені б не підходили і по дорозі до василіянів, він зупинився на вулиці Франка. Зайшов помолитися до каплички. Почав говорити з одним отцем. І так я потрапив до Отців Редемптористів, про яких реально раніше нічого не знав. Мене мама допомогла записати до них (посміхається). Коли вже я до них приїхав, мені насправді Бог дав багато знаків, що я потрапив на своє місце. Перш за все, хочеться згадати, що коли я записувався у католицьку школу, то однією з вимог було те, що я повинен був мати посвідчення про Хрещення. А я не мав. Бо мене хрестили ще за підпілля, у бабці в хаті, свяшенник приходив до нас підпільно. Мама тоді написала священнику, який мене тоді хрестив. Він був дуже старенький, але ще живий. І на основі цього листа мій парох виробив мені штучне посвідчення про Хрещення, щоб записати мене до тієї школи. Коли я приїхав до України і вступав у монастир і здавав свої документи, там теж було те посвідчення, де роки не збігаються і не логічні і ззаду того у папці були ті листи. І отець Руслан Піх почав легко сміятися. І я почав йому пояснювати про підпілля, розуміючи, що він, живучи в Україні,розуміє це краще, ніж я. І він мені каже, що це не це його розсмішило, а те, що цей лист був від отця Михайлюка, редемпториста. І він розповів, що отець був дуже похилого віку, коли писав цей лист. Навіть не писав, а диктував і брати-студенти писали цей лист замість нього. Серед них, був і отець Руслан, який приймав мої документи у монастир. Насправді, це був дуже вражаючий досвід.

-Отче, коли Ви потрапили у монастир, які у Вас були труднощі і щасливі моменти?

-Найбільша трудність, яка мене досі повністю не покинула, це була мова. Хоча я добре говорив, але говорив дуже діаспорною українською. І не одне непорозуміння повстало у спільноті через те, що я не завжди міг зрозуміти, що говорилося, не завжди доречно використовував певні терміни (сміється).Один брат одного разу сказав мені дуже влучно, що я говорив, як його стара бабуся у селі. Але що насправді допомогло те пережити, це неочікувана приємність: прийняття у студентській спільноті. Від першого тижня у монастирі я чувся, немов вдома у сім’ї. Я дуже ясно побачив ту відкритість співбратів і те прийняття у ту сім’ю. І досьогодні це є те, що мене дуже підтримує у монастирі. Те, що насправді я чуюся тут вдома.  Монастир  — це мій дім.Ця глибинна родинного звязку, я ніколи би не міг цього очікувати. Але, до сьогодні, це тримає мене у моєму покликанні.

-Отче, шо найважливіше у житті сьогоднішньої людини?

-Від часів Ісуса і, до сьогодні,це не змінилося. Ісус дав 2 Заповіді любові. Важливо, щоб любов реально тебе вела у тому житті. Чи це любов до людини з якою ти одружений, чи любов до родини, чи любов до людства, чи до своєї праці. Але щоб твоє найглибше бажання була любов. Не щоб був страх, втікання. Коли вагаєшся, чи щось робити, то треба зрозуміти, яка ціль. Чи ти йдеш до чогось, що ти любиш і хочеш, чи прагнеш  втекти від чогось. Тому, якщо тебе мотивує втікання від чогось, страх, то це ніколи не є правильною відповіддю, тому, бажаємо Вам життя у любові. витривалості у тому як живете це життя і у ці непрості часи: безпеки і здоров’я

Розмовляв брат Іван Зубрицький

З сайту Духовна велич Львова


 

Адміністратор

Коментарі

Авторизуйтесь

Щоб залишати коментарі, авторизуйтесь за допомогою аккаунта у соціальних мережах

Авторизуйтесь

Щоб залишати коментарі, авторизуйтесь за допомогою аккаунта у соціальних мережах

Помилка
Отакої! Схоже, виникла непередбачена помилка. Будь ласка, спробуйте знову або зверніться до адміністратора