«Ми повинні свідчити правду, а не йти на компроміси з гріхом»

Єпископ-номінант Сокальсько-Жовківської єпархії Петро (Лоза) своїм служінням демонструє, що один із найбільш почесних та важливих виявів любові – це служити не лише тим людям, які інколи віддаляються від Бога, а саме тим, які, здавалося, про Нього зовсім забули...

Отче, щиро вітаємо Вас із номінацією на єпископа! Скажіть, будь ласка, що для Вас це означає, як це бути єпископом-помічником?

Найперше, Небесний Отець так кличе мене до нового (трішки іншого) служіння в Церкві. Це не тільки вияв певної уваги до мене. Тепер моє життя зміниться. Саме тому це потребує ще більшої посвяти в церковному служінні, що вимагає від мене Всевишній.

Останні роки Ви служили на Чернігівщині, а тепер будете єпископом на Львівщині. Який досвід Ви здобули там? Можливо, одержали певні уміння чи практику, яку б хотіли застосувати на Львівщині?

Господь скерував так, що в мене справді є різний досвід служіння (щодо географічного контексту, – ред.). Ще під час богословських студій було служіння в Інсбруку (Австрія). Окрім цього, як священик мав можливість послужити для людей і на Вінниччині, а також і на Львівщині у Гніздичиневі-Кохавино.

Попри те, що це не був довгий період, я багато чому навчився тоді, коли служив ще в Західній Україні, адже на Чернігівщині перебував лише останні роки.

Під час служіння на Чернігівщині мене найбільше захоплювало те, як тамтешні люди вчаться жити церковним життям. Тобто, як саме ці люди пізнають нашу Церкву, як «пробують на смак» оце християнське життя (втілювати для себе). І це був неймовірний досвід! Тож я можу тільки порадіти за тих людей, які пізнали нашу Церкву, як вони утвердилися у вірі, які зараз є ревними парафіянами в нашій спільноті в Чернігові.

Як саме вони пізнають, відкривають для себе Українську Греко-Католицьку Церкву?

Хтось просто заходить, щоб подивитися на храм і в такий спосіб знайомиться з отцями чи сестрами. Хтось довідується про нас через якусь акцію, яка проходила в місті. Зазвичай, до нас приходять ті люди, яких покликали наші парафіяни. Вони є свідками і тими, хто там розповсюджує буття нашої Церкви. Звичайно, що для деяких було великим здивуванням, коли вони, наприклад, прийшли до нашого храму, а до них підійшов священик чи сестра-монахиня і запитали про те, як їхні справи і чи їх щось цікавить. Саме це їх так притягує. На мою думку, там є чимало наших парафій, які радо приймають людей, очікують і йдуть служити тим людям, які там є....

Отче, Ви маєте досвід служіння у в’язницях, а також допомоги людям, які опинилися за ґратами... Поділіться, будь ласка, досвідом такого служіння. Як вважаєте, чи можливо вийти з української в’язниці й бути нормальним членом суспільства?

Це було не дуже тривале служіння такого плану. Моя роль, насправді, не була такою вагомою...

На жаль, чоловіки та жінки, які виходять із в’язниці, інколи не мають куди йти. Буває й таке, що в родині їх ніхто не чекає або ж вони взагалі навіть не мають сім’ї. Вони думають про те, як далі знайти роботу, отримати житло, як «влитися» в соціальне життя.

Якщо у в’язниці вони могли «впорядкувати» свої спокуси чи проблеми, то на волі можуть знову легко до них повернутися... Тож у в’язниці люди потребують, щоб їм показали, що вони для когось важливі, потрібні, що їх хтось чекає. Також для нас, які живемо у вільному житті, залишається питання: а як ми сприймаємо цю людину і чим ми могли б її допомогти?..

Звісно, духовний супровід допомагає їм розібратися зі своїми проблемами, знайти відповіді на певні запитання. Однак не кожна людина потім належно застосовує їх на практиці, багато з них духовною підтримкою так і не скористалися...

Є чимало в’язнів, які виходять на волю і повертаються до звичного життя, – влаштовуються на роботу, створюють/живуть у сім’ї і так далі... Проте стільки ж людей повертають до тих немочей, яким піддалися і яких не побороли...

Чим для Вас відрізнятиметься священиче служіння від єпископського? Як Ви це бачите?

Передусім це абсолютно новий етап служіння, якого я маю вчитися і набратися нового досвіду відповідальності за повірений мені Божий люд. Напевно, це також було й у священичому служінні, але не в таких обсягах.

Стою перед чимось новим. Не знаю, що мене чекає, але ставлю за приклад Пресвяту Богородицю, яка також не знала, як це станеться, лише поручала Себе Божому провидінню та Божій підтримці.

Тому намагатимуся виконувати різні завдання, які виникатимуть. Зокрема очікую підказки від владики Михайла (Колтуна), бо я поставлений йому допомагати. Поки що це для мене певний орієнтир.

Отче, як Ви розумієте словосполучення «Божа воля»?

Як каже апостол Павло: «Воля Божа – святість ваша». Тобто жити згідно з волею Божою – це уникання всякого гріха. Це жити в добрі і творити добро. Адже кожна людина розположена до добра, бо хоче щодо себе почути добре слово, якусь добру річ – ніхто не бажає поганого ставлення до себе чи отримувати зіпсуті предмети. Тому й завдання людини, що хоче жити згідно з волею Божою, – це найперше відчувати в собі відповідальність покликання до творення добра.

Можемо відчувати нездатність чи замало мати довіри то того, що це можу зробити у своєму житті. Робімо, що в наших силах, ніби все залежало б від нас, але і надіймося на Господа, адже все залежить від Нього.

Через нашу молитву будемо розпізнавати й отримувати сили до сповнення Божої волі в нашому житті.

Людина, яка живе в соціумі, спільноті завжди йде на якісь компроміси. На які компроміси Ви б не змогли піти?

Звісно, що в сучасному світі є багато викликів у повсякденному житті християнина. Проте ніколи не варто йти проти Божого слова, проти Його волі. Ми мусимо свідчити правду, а також не повинні йти на компроміси щодо гріха. Варто духовно збагачуватися, щоб пізнавати Божу любов і ділитися цим досвідом з іншими.

Оксана Войтко, Оксана Климончук
Департамент інформації УГКЦ