У суботу, 12 вересня 2009 р., численна дитяча спільнота «Ангелятко», що діє при церкві Матері Божої Неустанної Помочі в м. Івано-Франківську, побувала у Личаківській виправній колонії № 30 у Львові з духовно-музичною «Казочкою про Ангелятко-Нечемника».

Ця поїздка мала свою передісторію. Треба сказати, що багато з ув’язнених цієї колонії мають дітей, яких, звичайно, бачать рідко. А буває так, що сім’я відмовилася від спілкування з засудженим: не відвідують, не пишуть листів... Батько не знає, як росте його дитина, не має змоги тішитися її успіхами і ділити невдачі. Прикро. Звісно, нам до кінця невідомо, чия це провина: самого батька, який свого часу оступився, а потім — понесло все далі і далі, і годі було спинитися; родини, яка, намагаючись зберегти свій імідж, своє становище у суспільстві, порвала усі стосунки із ЗК; а чи органів правосуддя, які, свідомо чи несвідомо, допустилися несправедливого вироку... Але життя триває. На зоні, як ніде, людина має час і можливість до призадуми над сенсом власного життя. Тільки тут починаєш розуміти, що насправді втратив. І зігріває душу надія рано чи пізно побачити свою родину, обняти дітей, попросити вибачення.

Діти, немов Ангелята, підкуповують безпосередністю, відкритістю, простотою й невимушеністю. Вони — чисті створіння, ще не зіпсовані духом цього світу. Уже самою своєю присутністю привносять щось справжнє і світле. А тому не дивно, що в цих місцях за колючим дротом дітям завжди раді. От тільки нагода така випадає вкрай рідко.

Знали про це і ми, брати-редемптористи, що відвідуємо ЛВК-30 регулярно. І от з’явилася можливість запросити сюди дітей зі спільноти «Ангелятко» з Івано-Франківська, які вже неодноразово демонстрували свою постановку «Казочки про Ангелятко-Нечемника», зокрема, нещодавно на фестивалі молоді ЧНІ в Тернополі. До Львова прибули 23 члени цієї спільноти разом з її керівником — п. Надією Дяченко.

Суворі інструкції перед входом (не задля залякування, а дисципліни — все-таки це в’язниця), тісна заґратована кімната контрольно-пропускного пункту, вузький коридор з навислою над стінами колючкою — ось перші враження, які мали б навіяти деякий острах. Але діти — завжди діти, особливо коли поруч ровесники, — радіють життю, жартують і сприймають усе нове як цікаву пригоду. Так було і цього разу.
А потім — сцена, останні приготування перед виступом, атмосфера очікування чогось незвичайного у вщерть заповненому залі — і полилася мелодією «Казочка», поступово заповнюючи собою всіх і все. Скажу відразу, що і непересічний, оригінальний сюжет, і справді майстерне виконання обдарованих юних акторів — усе це викликало у мене, як і глядачів у залі (яких я час від часу розглядав у об’єктив фотоапарата) неабияке захоплення. Та найбільше полонила ота дитяча безпосередність, самовіддача у виконанні ролі, словом, те, що називається повнотою життя. На сцені — це життя в образі, а поза нею — у світі, сповненому барв, подій і особистостей, напоєному гармонією Творця.

Яскраві динамічні сценки швидко змінювали одна одну. І що не момент — то неповторна мить, акторський жест, вираз емоцій. Годі було зафіксувати це на фото! Майже година часу збігла як один подих. Фінальна пісня під ритмічні оплески глядачів і щирі слова вдячності. А на згадку — насичені неповторними враженнями й духовною атмосферою серця і глядачів, і виконавців.
На жаль, усе приємне швидко закінчується. Але якщо ця приємність була сповнена духовністю, непідкупною дитячою простотою, щирістю й наївністю, то залишить у серці не тільки добру згадку, а й додасть сили нести свій хрест, а може когось (дай, Боже!) і спонукає зробити рішучий крок назустріч Господу.

«Ангелятка» ж, як справжні діти свого Творця, і далі нестимуть свій промінчик світла у світ, який так потребує іскорки Божої Любові. Нехай Всемогутній Бог зішле багато духовного тепла найбільш потребуючим через їхні душі, а їх самих неухильно провадить до Неба!

бр. Ігор Лепецький, ЧНІ